Лісабонська угода, яка набула чинності наприкінці 2009 р. надала Європейському парламенту нові законотворчі повноваження та поставила його нарівні з Радою міністрів у вирішенні того, що робить ЄС і як витрачаються гроші.
23 травня 1992 року: Росія, Білорусь, Україна, Казахстан і США підписали Лісабонський протокол. Згідно з протоколом, усі п'ять держав стають учасниками СНО. Білорусь, Казахстан і Україна обіцяють приєднатися до ДНЯЗ як неядерні держави «в найкоротші терміни».
Договір був заснований на існуючих договорах, але прийняв нові правила для посилення єдності та оптимізації дій у ЄС. Лісабонський договір також замінив раніше відхилений Конституційний договір, яка намагалася створити союзну конституцію.
Лісабонський договір був підписаний 31 березня 1667 року Португалією та Францією, який погодився на десятирічний оборонний та наступальний союз проти Іспанії. Угодою керував Людовик XIV, який готувався захопити Іспанські Нідерланди. Війна за відновлення Португалії, що почалася в 1640 р., добігала кінця.
Принцип солідарності: відповідно до Лісабонського договору, імміграційна політика повинна регулюватися принципом солідарності та справедливого розподілу відповідальності, включаючи її фінансові наслідки, між державами-членами (Стаття 80 ДФЕС).
Не тільки Лісабонський договір надав парламенту ті ж законотворчі повноваження, що й Рада, але також надав йому вплив визначати політичний напрямок Європи.